Вшановуючи ветеранів…

Історія України – не лише хроніка творення держави і боротьби за її існування, а й мільйонно-іменний некрополь, де спочивають вічним сном сини і доньки нашого народу, які заради Батьківщини віддали найдорожче – своє життя.

Велика Вітчизняна війна – не виняток. Значний вклад у загальну перемогу над ворогом вніс український народ: два з половиною мільйони воїнів-українців за подвиги нагороджені бойовими орденами та медалями, а більше двох тисяч з них удостоєні високого звання Героя Радянського Союзу. І дуже правильно, що в нашій державі ми завжди святкуємо День захисника Вітчизни – величне свято мужніх і безстрашних,  непохитних і нескорених, відданих  батьківщині, сильних духом аж до самопожертви. В ці дні хочеться ще раз пригадати імена тих, хто, не шкодуючи свого життя, розгромив віроломного агресора –  фашистів. Адже війна – це трагедія, це кров і сльози, це психологічна травма, від якої біля  семи десятиріч не можуть звільнитися ветерани Великої Вітчизняної війни. А ще - це уроки історії для підростаючого покоління…

  Вже традиційними  у  Черкаському кооперативному економіко-правовому коледжі стали зустрічі з ветеранами війни, учасниками бойових дій. Цього року до коледжу завітали ветерани, які брали  участь у героїчній Сталінградській епопеї, 70 років завершення якої відзначили 5 лютого 2013 року,  та голова Черкаської обласної ради ветеранів. 

 Найбільш зворушливо виглядала маленька, зростом з дівчинку, жінка, поруч з якою, студенти, серед яких Катя Ткаченко, що з вдячністю подарувала їй квіти, виглядали дещо завеликими.

      А у роки Великої Вітчизняної війни Ренжина Валентина Михайлівна, старший сержант медичної служби, врятувала життя багатьом офіцерам і солдатам. Свого чоловіка, Леоніда Терентійовича, сержанта, льотчика-красеня,   вона зустріла у грізні роки війни в госпіталі. Жаль, що 7 років як овдовіла, а дітей Бог не дав. А вона так любить молодь, разом з нею і себе відчуває молодшою. І, не дивлячись, на те, що народилася в Ленінградській області, рідним для неї стало і вже декілька  десятиріч є місто Черкаси. Валентина Михайлівна хоче, щоб сьогоднішні учні та студенти знали правду про ті героїчні дні, щоб цікавилися історією свого народу і пам’ятали та передавали із покоління в покоління імена героїв.
    Не залишила байдужими учнів та студентів коледжу (сльозами наповнювалися очі присутніх на зустрічі)  і розповідь про земляка, гвардії лейтенанта Миколу Заболотного, який народився та виріс на Звенигородщині, а загинув у Сталінграді, де і сьогодні один з будинків називають «Будинок лейтенанта Заболотного». Саме цей будинок, з якого вели вогонь бійці на чолі з Заболотним, вклинювався в передову лінію фашистів, чим і заважав прориву німців до Волги.  Ветерани війни, працівники, учні та студенти коледжу вшанували пам'ять Миколи  Заболотного та інших полеглих на фронтах Великої Вітчизняної війни хвилиною мовчання.
      Ще один земляк (закінчив 9 класів у с. Верхнячка Христинівського району), Красовський Петро Семенович, приховавши  свій вік та додавши собі два роки, розпочав бойовий шлях у неповних 17.  Спочатку був зарахований до 38 окремого батальйону зв’язку, а потім після місячних курсів та присвоєння звання сержанта - до 492 стрілецького полку 199 дивізії південно-західного фронту. Побував і в Сталінградському пеклі, втратив там друзів. Із захопленням слухали присутні на зустрічі розповіді Петра Семеновича про фронтові дороги та його фронтових побратимів. А розповісти було про що…, адже його бойові нагороди: орден Червоної Зірки, орден Вітчизняної війни 2ст., ордена «За мужність» 2 та 3 ст. та більше 20 медалей свідчать самі за себе.

      Про таких людей хочеться сказати віршованими рядками:

Ви дня золотого дзвінкі ковалі,
Мислителі й воїни, зодчі й поети.
Ви — щастя, ви — слава, ви — мир на землі,
Ви — спокій Вітчизни, ви — доля планети!

 

      Петро Семенович передав учням і студентам коледжу ювілейне видання книги «В бій ішла 41-а гвардійська», в якій розповідається про бойовий шлях у роки Великої Вітчизняної війни та про будні у повоєнні роки військовослужбовців 41-ої гвардійської стрілецької дивізії, офіцери та солдати якої брали участь у визволенні першого населеного пункту України села Мілове Луганської області від фашистських загарбників.
      Мабуть, невипадково під час зустрічі у виконанні учнів коледжу Момота Вадима та Коваля Вадима так проникливо звучали вірші, як воєнних, так і післявоєнних років.

      Зустріч нікого не залишила байдужими: ветерани трішки розхвилювалися, пригадуючи свою юність, обпалену війною; викладачі старшого покоління пригадали своїх батьків та матерів, які також перенесли страшні поневіряння у роки війни, а деякі загинули, захищаючи Батьківщину; молодшим на пам'ять прийшли пожовклі фотографії воєнних років, на яких згинувший без вісти дідусь; а думки молоді з вдячністю ветеранам  у цих рядках:
 
Можливо, ми не зовсім розуміємо
Крізь, що вам довелось пройти,
Але ми зберегти зуміємо
Той мир, що нам ви принесли.

 
Заступник дирекора з виховної роботи
Черкаського кооперативного економіко-
правового коледжу
Наталя Жуль

Фото викладача коледжу
Олександра Шевчука